П'ятниця, 16 січня 2015
---------------------------------------------
---------------------------------------------
---------------------------------------------
---------------------------------------------
«Війну б уже давно закінчили. Ми могли закінчити ще півтора місяці назад. Якби просто не мішали. Якби просто дали те, що треба. Те, що просили. А не вижимать, не вибивать, видавлювать. Вони дали нам зброю, коли вже половина наших спеціалістів загинули. Коли сапьорів наших накрило одним снарядом. Тоді вони нам дають бомби. Заміновки, розміновки. Коли танкісти гинуть, вони дають тоді нам танки. І ми садовим своїх людей, берем старих, які вже не можуть їздить, і вони обучають. І дають одну рухлядь. Тут, в тилу, в тилу, де часті, да, їм попадає хороша, нова техніка. До нас не доїжджає. З десяти техніки до нас доїжджає дві-три одиниці. З десяти. Все остальне вертається назад, на ремонт».
Це слова добровольця української армії Руслана Козуба.
У 2014-му українці вимушено пізнавали мистецтво війни. Нині кожному з нам відомо, що бронежилети мають 6 ступенів захисту, а тепловізори - це очі бійця вночі. Ми відчули відповідальність за долі людей, які воюють на Донбасі. Саме тому вивчили і дослідили кожну деталь, яка може врятувати хоч одне життя.
Чому цим займаються прості люди? Бо не вірять, що державні менеджери теж дбають про життя українських бійців. Українські громадяни мають всі підстави не довіряти багатьом людям в офіцерській формі. Адже впродовж останніх кількох років армією керували не патріоти, а проросійськи чиновники. Сьогодні ми фактично воюємо з Росією і не маємо жодних гарантій, що ті, хто сидить у будівлі Міністерства оборони, – на нашому боці.
Цей фільм – про керівників української армії, які своєю діяльністю змусили наш проект розслідувань «Слідство.Інфо» засумніватися у тому, що вони вірні своїй присязі і служать народу України.
ХРОНІКИ СХІДНОЇ ВІЙНИ. Коли восени 2013 року спалахнули протести проти режиму президента Януковича, армія, хоч і неофіційно, але підтримувала владу. Людей і техніку Збройних Сил негласно спрямовували на столичний майдан. Вони отримували інструкції з Адміністрації Президента та обіцяли у будь-який спосіб зберегти порядок у державі.
У лютому 2014 року Янукович втік. За нашою інформацією, останнім шматком української землі, де ступала нога екс-президента, була кримська дача міністра оборони Павла Лебедєва. Ми побували тут у березні – місцеві казали, що саме з цієї Козачої бухти катер з Януковичем відбув до Росії. Кримчанин Лебедєв був вірним міністром оборони екс-президента і залишив чимало відданих собі людей у Збройних Силах України.
Квітень 2014-го. Починається Антитерористична операція, а по суті – війна на Донбасі. На перший план бойових дій виходить Українська армія. На той момент майже 90% її керівництва – призначенці часів міністра Лебедєва. Генерали, які ще недавно отримували медалі з рук Януковича, вирушають керувати воєнними діями на сході України. Вони мають воювати з проросійськи налаштованими бойовикам – точнісінько такими, як їхнє вчорашнє керівництво.
Уже в перший місяць антитерористичної операції серед зведень про військові дії на Сході з тривожною регулярністю почала з’являтися інформація про пастки, в які потрапляли наші військові. Приблизно тоді ж я помітила, що з офіційного сайту Міністерства оборони раптово зникла інформація про керівників та командирів, які несуть безпосередню відповідальність за конкретні сфери армійського життя. Саме з цієї миті я почала пошук таких людей. Адже за кожним злочином, за кожною смертю і за кожним прорахунком, навіть у воєнних умовах, стоїть прізвище. І ці прізвища потрібно називати. Так за кілька місяців сформувався список тих осіб у погонах, які зробили недостатньо або не зробили нічого для того, щоб зберегти життя українців і цілісність нашої Батьківщини.
СПРАВА №1. Родич міністра
У Генеральному Штабі є Головне оперативне управління, яке, зокрема, має всю інформацію про бойові дії на Сході України. Керувати цим управлінням екс-міністр Лебедєв призначив такого собі Олександра Шутова. Генерал-майор втримався на посаді й після зміни влади. Він - один з керівників воєнними діями на Сході.
ХРОНІКИ СХІДНОЇ ВІЙНИ. 14 червня сталася перша масова трагедія, яка не могла бути випадковістю. Транспортний літак Іл-76 з українськими військовими, який заходив на посадку у Луганський аеропорт, збили з ПЗРК місцеві сепаратисти. Усі 49 вояків, які перебували на борту, загинули. У зв’язку зі смертю вояків прокуратура порушила кримінальну справу. Генерал-майор Шутов фігурує у цій справі як відповідальний за трагедію.
Пана Шутова усунули від виконання обов’язків невдовзі після катастрофи. Насправді колеги підозрювали його у співпраці з ворогом набагато раніше. Річ у тім, що син Шутова одружений з донькою екс-міністра оборони часів Януковича Лебедєва. Тобто генерал, який мав всю інформацію про маршрут збитого літака, є родичем міністра Лебедєва – того самого, який після втечі Януковича переїхав в окупований Росією Крим, де безтурботно живе й донині.
Після того, як ми в ефірі розповіли про родинні зв’язки генерала з міністром та ймовірний конфлікт інтересів, пан Шутов зателефонував мені та попросив про зустріч. Я погодилася. Проте у зазначений час генерал-майор не прийшов і більше не виходив на зв’язок. Напевне, йому було б важко спростовувати очевидні факти.
Станом на кінець 2014 року результатів розслідування загибелі військових у літаку Іл-76 немає. Генерал-майора Шутова, як і раніше, усунуто від посади. І він досі перебуває на волі.
СПРАВА №2. ТОВАРИШ РОСІЙСЬКИХ ШПИГУНІВ
«Полковник Мехед ПМ. систематично садив за свій комп’ютер і допускає до бази даних представників Міністерства оборони Російської федерації (2005-2006-2007-2007), у тому числі представників розвідки, сам при цьому буває у тяжкому алкогольному сп’янінні… О 2-3.00 годині ночі телефонує підлеглим і вимагає щось виконувати. При цьому в Департаменті знаходяться також п’яні представники Російської Федерації…»
Це – цитата з листа до спецслужб підлеглого полковника Петра Мехеда Володимира Лиходовського. Йде 2008-й рік. Мехед – керівник департаменту міжнародного співробітництва Міноборони. Лиходовський наводить дати й прізвища людей, з якими контактував його начальник.
Служба безпеки вивчила факти, наведені у листі. Проте складу злочину у діях полковника спецслужбовці не виявили. У тому ж 2008-му Мехед з невідомих причин припинив працювати у Міноборони. Як же здивувалися військові, коли полковник знову з’явився у кабінетах міністерства у березні 2014-го, одразу після втечі Януковича! Причому вже на посаді заступника міністра. Півроку тому, коли я досліджувала цю історію, мені вдалося поставити Петру Мехеду кілька питань.
- А чи знаєте, що хтось з Міноборони чи Генштабу співпрацює з Російською Федерацією?
- Якщо у вас будуть такі дані, ми обов’язково їх перевіримо.
- А мені у спілці офіцерів сказали, що навіть ви співпрацювали, є такі факти.
- Покажіть мені цих офіцерів. Право суду доказувати причетність чи непричетність. Якщо я на сьогоднішній день працюю у Міністерстві оборони, значить, керівництво держави мені довіряє.
Станом на кінець 2014 року Петро Мехед залишається заступником міністра оборони України. За цей час керівниками міністерства побували четверо людей, які змінювали своїх заступників, однак пан Мехед щоразу утримувався на своїй посаді. Хто допомагає йому в цьому, можна лише здогадуватися. Історії з минулого дуже красномовно свідчать про особливі стосунки полковника з росіянами.
СПРАВА №3. ПРОКУРОР-АУДИТОР
Наймолодшому фігуранту нашого чорного списку 35 років. Це донеччанин Максим Юрійович Гольдарб. Він не дуже любить військову форму і на всі наради у Міноборони завжди приходив у дорогих костюмах. Тільки після зауважень керівництва відомства пан Гольдарб пошив собі військову форму на замовлення. Йому ніколи не подобалося бути схожим на інших.
14 років свого життя Максим Гольдарб відпрацював в органах прокуратури, майже весь час – у Донецьку та Донецькій області. У 2010-му році переїхав у Київ і очолив одну з районних прокуратур. Саме тоді на нього вперше звернули увагу журналісти: ось молодий прокурор сідає у розкішний дорогий автомобіль. Розповідати, звідки у нього гроші на авто, пан Максим з усмішкою відмовляється. І махає журналістам ручкою.
У 2013 році вже згаданий міністр Лебедєв створює в Міністерстві оборони Департамент внутрішнього аудиту та фінансового контролю. Очолити його доручають людині у прокурорських погонах Максиму Гольдарбу. Через молодого чиновника проходять всі закупівлі, він моніторить гроші Міноборони та уповноважений блокувати будь-які розрахунки.
«…У Міністерстві оборони існує налагоджена, надійно кришована система розкрадання бюджетних коштів… «кришувальниками» є керівник основного антикорупційного та контролюючого органу Міноборони… Гольдарб М.Ю»
Це – з листа Спілки офіцерів України, яка після втечі Януковича почала скаржитися на Гольдарба до всіх правоохоронних органів. Почалися події на Сході України, та він і далі зберігав свою посаду. Саме департамент донеччанина давав погодження на закупівлі бронежилетів, форми, їжі – загалом усього того, чого гостро потребувала армія в умовах фактичної війни. Коли почала з’являтися інформація про неякісні бронежилети чи форму, виникли й перші підозри про, як мінімум, некомпетентність пана Гольдарба та його команди. Спілка офіцерів звертала увагу, що колишній прокурор також може бути причетний до закупівлі палива для потреб армії за завищеними цінами.
Після сюжету нашої програми у липні 2014 року громадська організація «Центр протидії корупції» написала заяву у прокуратуру з вимогою розібратися з можливою причетністю Максима Гольдарба до неякісного забезпечення армії. Та прокурори відмовилися порушувати кримінальну справу. Колеги завжди дбають про колег, навіть колишніх.
Цікаво, що листи, які Спілка офіцерів надсилала у правоохоронні органи, потрапляли до самого підозрюваного. Ось одна з його відповідей.
«За результатами перевірки, інформація, викладена у статті, не знайшла свого підтвердження. М.Ю. Гольдарб».
27 листопада військова прокуратура таки порушила кримінальну справу щодо недбалого ставлення Гольдарба до військової служби. Зокрема, слідчі намагаються розібратися із закупівлею ліків та взуття для армії, які провели Гольдарб та його підлеглі. Максиму Юрійовичу загрожує до 3-х років ув’язнення. Тим часом Гольдарб встиг звільнитися з Міністерства оборони та створити компанію «Публічний аудит», яка моніторить держзакупівлі та робить свої висновки про ефективність використання державних грошей. Цікаво, що командою Гольдарба є його колишні співробітники з Міноборони, які цілком можуть стати фігурантами порушеної проти їхнього шефа кримінальної справи як співучасники.
Мене викликали як свідка у військову прокуратуру, щоб поговорити про пана Гольдарба. Я розповіла все, що знаю як журналіст. Тепер лишається лише сподіватися, що прокурорські зв’язки пана Гольдабра не завадять чесному розслідуванню його діяльності на посаді головного військового аудитора.
СПРАВА №4. ЗАКОНОТВОРЕЦЬ
ХРОНІКИ СХІДНОЇ ВІЙНИ. 23 лютого 2014 року, вже наступного дня після втечі Януковича до Криму, у Севастополі проходить мітинг проросійських активістів, які ухвалюють рішення не перераховувати податки в Київ. За кілька днів парламент Криму захоплюють озброєні невідомі. Вони чіпляють на нього російський прапор. На очах нової української влади, яка частково складається з революціонерів Майдану, Крим дуже швидко стає російським.
Поки нова влада і журналісти збирають докази військової присутності росіян у Криму, у Києві це питання бере на свій контроль юридичний відділ Міністерства оборони. Але по-своєму.
«Військові юристи займаються також законопроектною та нормотворчою роботою (…) Здійснюють експертизу нормативно-правових актів, які розробляються Міністерством оборони України. Всіх. (…) А також проектів документів, які підписуються керівництвом міністерства оборони назовні».
Дмитра Дем’яненка директором Департаменту правового забезпечення Міноборони України також призначив міністр-кримчанин Лебедєв. Можливо, саме тому першим, за що взялися військові юристи у березні, була розробка закону про правила, які діють на тимчасово окупованих територіях, юридично названих Україною «півостровом Крим». І вже у березні Дем’яненко та підлеглі йому юристи виступають з оригінальною законодавчою ініціативою.
«Військовослужбовці, стосовно яких отримано документальне підтвердження про зарахування до Збройних Сил Російської Федерації, виключаються зі списків військових формувань та правоохоронних органів України без правових наслідків, а контракт вважається припиненим з часу зарахування їх до Збройних сил Російської Федерації»
Це означає, що Міністерство оборони напередодні війни з Росією вирішило подарувати українських військових росіянам. Не хочеш служити в українських збройних силах? Пиши заяву та пришивай на форму російський триколор. І нічого тобі за це не буде.
Верховна Рада дала «добро» на цю зрадницьку поправку, і близько 10 тисяч вчорашніх українських військових у Криму моментально стали російськими солдатами. Будь-якої миті Володимир Путін може наказати їм вирушати на територію колишньої Батьківщини і вбивати там українських вояків. І вони це зроблять.
Майже немає сумнівів, що в процесі підготовки законопроекту головний юрист Міноборони чомусь дбав передусім про російську, а не українську армію. Проте є серйозні сумніви щодо освіти пана Дем’яненка, яка необхідна йому для професійного виконання своїх обов’язків. Ось відповідь з Адміністрації Президента, у якій вказано, що його посада потребує оперативно-тактичної освіти, а він має лише тактичну.
Отже, не виключено, що Дмитро Дем’яненко, підписуючи правки до закону, через відсутність освіти не до кінця розумів, що робить. Тим не менше, це не звільняє його від відповідальності. Реалії ж такі, що Дем’яненко, призначений Лебедєвим, на момент підготовки цього фільму продовжує очолювати юридичний департамент Міністерства оборони.
СПРАВА №5. СПЕЦПРИЗНАЧЕНЕЦЬ
На цих фотографіях – брати Назаркіни, В’ячеслав і Сергій. Вони народилися у Білорусі, отримали військову освіту у російському Омську. Потім доля розвела їх по різних країнах. Сергій залишився служити у Омську – заступником коменданта гарнізону. А В’ячеслав поїхав до українського Житомиру. Відстань не завадила братам зберегти теплі стосунки: про це свідчать фотографії з їхніх сторінок у соцмережах. Щоправда, після виходу в ефір сюжету «Слідства» їх видалили.
Наприкінці 2013 року, коли в Києві уже тривали протести, В’ячеслава Назаркіна помітили в адміністрації Януковича – він отримав посаду керівника Управління спеціальних операцій Генштабу. Це армійський спецназ, який має швидко і вправно виконувати завдання будь-якої складності.
На аудіозаписі, зробленому підлеглими Назаркіна під час наради, новоспечений керівник дохідливо, з використанням усього багатства російської мови, пояснює підлеглим, що вони мають виконувати будь-які накази для порятунку режиму Януковича.
«… наведение порядка в державе, оно должно быть, а какими методами, тут не сказано, в этом Зверненні. И то, что вы тут проявили, мне еще раз подчеркнуло, что вы беззубые здесь. Я не для этого здесь говорил, для того, чтобы каждый, по лояльности сидевший здесь, сказал «А я не буду голосовать и лучше я останусь среди е…ных, типа моя хата скраю, я ничего не знаю».
Спецназівці не захотіли голосувати за звернення на підтримку Януковича. Згодом головнокомандувач утік, а Назаркін залишився. Більше того – влітку його відрядили на Схід командувати спецопераціями у зоні бойових дій.
ХРОНІКИ СХІДНОЇ ВІЙНИ. У липні 2014 року на Донбасі збили український літак Су-25 з двома льотчиками на борту. Їм вдалося вижити. 24 липня ЗМІ повідомили, що льотчики вже у безпеці. За кілька днів про успішну операцію з порятунку екіпажу Су-25 повідомляє навіть сайт президента України Петра Порошенка. Тим не менше, наступного дня, 29 липня, керівник спецпризначенців Назаркін відправляє групу з 19-ти бійців на пошуки льотчика. Група потрапляє у пастку і зазнає серйозних втрат: 12-ро гинуть, троє потрапляють у полон і лише чотирьом вдається втекти.
Мої знайомі спецназівці не могли повірити, що це сталося випадково. Вони розповіли мені цю історію з проханням перевірити, чи могли їх підставити. Також багато розповідали про пана Назаркіна, який взагалі ніколи раніше не працював у спецназі, а тепер розробляє спецоперації та відправляє на них найкращих бійців. Саме спецназівці поділилися зі мною інформацією, що брат В’ячеслава Назаркіна Сергій зараз на стороні тих, хто підтримує бойовиків на Донбасі. Брати регулярно зідзвонюються та обмінюються інформацією про воєнні дії. Я зателефонувала генералу.
- Це В’ячеслав Миколайович?
- Да.
- Це вас турбують з Громадського телебачення. Чи є у вас брат військовий з Росії?
- А для чего вам такие питання?
- Так як ви генерал Української армії, знаходитесь у зоні АТО, хотілося б це з’ясувати.
- Никого ничего у меня нету. Я на такие вопросы отвечать вам не буду.
- А Сергій Миколайович Назаркін – це не ваш брат?
- Не знаю.
- Тобто не знаєте? У вас точно немає брата?
- Ну, если вам необхідно мою служебную карточку, ображайтесь в Генеральный Штаб (…) А пока вы мне мешаете работать, потому что я занимаюсь, ...ть, справой, которая, …ть, необхидна для того, чтоб защищать державу. До побачення.
Генерал Назаркін, який відрікся від брата, більше не захищає державу. За кілька днів після оприлюднення знайденої нами інформації військова прокуратура порушила справу проти нього справу. За недбале ставлення до військової служби у воєнних умовах йому загрожує від 5 до 8 років ув’язнення.
Я також ходила давати свідчення стосовно пана Назаркіна. Розслідування триває вже понад чотири місяці. І хоча Назаркіна звільнили з посади, мої знайомі-спецназівці кажуть, що він продовжує ходити на роботу у свій. І це попри те, що Служба безпеки України зараз прискіпливо досліджує діяльність генерала Назаркіна на предмет порушення статті «Державна зрада». До яких документів і таємниць, розказаних у курилках, має доступ Назаркін зараз, ми не знаємо.
Ці кілька історій, які «Слідство.Інфо» досліджувало протягом півроку, свідчать, що Україна все-таки змінюється, хоч і дуже повільно. Тепер за журналістськими матеріалами порушують кримінальні справи. Щоправда, жодного офіцера за гратами ми ще не бачили.
Ці кілька історій про армійських високопосадовців також свідчать, що українцям не час розслаблятися і забувати дорогу до магазинів військового спорядження. Час довіряти військовим чиновникам ще не настав. Ми більш ніж впевнені, що чимало військових чинуш, які зранку приїжджають на роботу у Міноборони, вдягають свій мундир заради власного збагачення чи роботи на ворога. І аж ніяк не для того, щоб рятувати життя наших бійців і територіальну цілісність нашої держави. А тому чорний список української армії, на жаль, поповнюватиметься новими іменами.
Я вже давно не призивний,
Але йду я у солдати.
Бо час настав такий тяжкий,
Що йду за тебе воювати.
Іду за тебе, генерал,
Що за бабло купив погони
І це звання в когось украв
Ціною ницості й поклонів.
Що варті твої ордени,
Які висять на жирнім тілі?
Радість хіба для сатани
Або для псів оскаженілих.
Іду й за тебе я, начфін,
Що вчора гроші крав в солдата.
Ти раб Мамони, і з колін
Тебе ніколи не підняти.
Іду й за тебе, липкий мент,
Що став ти мусором відразу.
Але настане той момент,
Що й цю поборем ми заразу.
Іду й за тебе, лікар, я,
Гнилий шнурок ти Гіпократа,
Бо хата ж крайняя твоя,
І ти не підеш рятувати.
Бо ти за тридцять срібняків
Продав ту довідку мерзоті,
І з сорому ти не згорів
І не повісився на дроті.
Йду на війну за тих хохлів,
Що заховались під спідницю,
За вбитих горем матерів,
За молодую удовицю.
Іду я за отих дітей,
Яких вже не обніме тато,
Якого вбив кремлівський псих
Рукою найманця і сепарата.
Йду за Небесну Сотню я,
За всіх полеглих на Донбасі,
Бо Україна тут моя,
Сидіти в хаті не на часі.
Вірш Миколи Шваба, добровольця української армії
Анна Бабінець, Слідство.Інфо
---------------------------------------------------------------
